Перша письмова згадка про село датується 25 серпня (2 вересня за новим стилем) 1375 року.
Історія села сягає княжих часів. Перша письмова згадка про село Радловичі є у привілеї князя Лева Даниловича, в 1375 році. В іншому привілеї литовського князя Вітовта 1371 року воєводі Раділовічу передано на спадкове володіння землі біля Дністра за його активну участь у походах. Роком заснування села Радловичі, прийнято вважати 1375 рік. Воєвода Раділовіч підтримував тісні стосунки з кульчицькими лицарями-дружинниками, скоріш за все він був родом з Кульчиць. З цього ж села взяв собі і дружину. Є припущення, що його двір був поблизу теперішньої церкви та нижче костелу. Він мав багато землі та лісу, мав право дарувати, продавати та передавати у спадок свою землю, але тільки членам своєї родини, згодом так утворилися родові спілки.
Зі сторони села Кульчиці давні поля теперішнього села Радловичі закінчувалися болотами, трясовинням та лісами, а дальше толока з ярами і лісом, де у 1099 році князі Володимир і Василько розгромили збройний загін угрів.
Можна сказати, що історія Ралівки нероздільно поєднана з Самбором – районним центром. Близьке розташування міста Самбора, позитивно вплинуло на зародження та розвиток Ралівки.
До 1349 р. поселення Самбірщини було у складі Галицько-Волинського князівства.
У 1340 році Самбірщину, як і всю Галицьку землю, починають завоювали польські феодали на чолі з королем Казимиром ІІІ.
1349 – 1390 роках — довколишні землі були володінням польських королів.
Остаточно ці давньоруські землі відійшли до Польщі лише в 1387 році після короткочасного перебування у складі Угорського королівства.
У 1387 році власником Самбірщини (території між Добромилем і Стриєм) став магнат Спитко Мальштинський. Цей маєток йому дістався від короля як подарунок за військові заслуги під час загарбання давньоруських земель.
У складі польської держави колишня Самбірська волость, яка була княжою власністю, стала одним з чотирьох повітів Перемишльської землі Руського воєводства і приватною власністю польських королів та магнатів.
13 грудня 1390 р. Спитко надав Самбору Магдебурзьке право. З цього моменту в місті почали селитися німці та євреї, і в тому ж році поруч зі старим містом (зі східного боку), на низькому відкритому пагорбі почали будувати нове місто на зразок західноєвропейських готичних міст.
У битві з татарами над Ворсклою (12 вересня 1399 р.) після загибелі Спитка Самбірщиною володіла вдова по Спиткові Ельжбета.
Від старожилів села до нас дійшла давня легенда. Колись ця місцевість була заросла непрохідними лісами. Неспокійні часи заставили місцевий люд групуватися на правому березі Дністра. Саме тоді на території села з’являються перші поселення. Пам’ятаючи про досить недавню татаро-монгольську навалу, жителі довколишніх поселень саме тут, в захищеному від сторонніх очей місці, творили Народні віче чи раду. Вони об’єднувалися і радилися, що мають робити в тяжкий час.
Та, коли всі навколишні княжі поселення, після навали татаро-монголів зазнали знищення, уцілілі мешканці знаходять захист в Погоничі – давня назва Самбора.
Давньоруські Радловичі були спочатку тихим непримітним місцем, та з розвитком шляхового сполучення село не залишається осторонь, через нього проходить давній шлях, так звана „Руська путь” чи „Руських шлях”. Цей давній шлях з’єднував Радловичі з містом Стрий та Погонич (тепер місто Самбір) та інші середньовічні міста.
У ті давні часи через Карпати було три переходи: Яблуневий, Веретський (Ворітський) перевали і перевал „Руська путь”. Найбільш зручним з них був саме перевал „Руська путь”. Він існував 2000 літ до Христової ери. Початок свій він брав на Балканах, у Тракії, яка безпосередньо межувала з Грецією. Далі долиною річки Дунай проходив до його протоки р. Тиса. Потім піднімався попри р. Тиса до її притоки р. Латориця, а її верхів’я — то майже перевал. Цей перевал проходив між горами Великий Верх (1309 м.н.м.) і Лискованя (1247 м.н.м.), які на головному вододільному хребті Карпат. Далі потоком, який пізніше дістав назву Либохорка, — до річки Стрий і далі — до р. Дністер і Чорного моря. На заході, у передгір’ї, його сторожив давній Спас, що на Старосамбірщині. Значного розгалуження він дістав у районі давнього Погонича (тепер м. Самбір). Тут він мав розгалуження до соляних жуп нинішньої Дрогобиччини й Старосамбірщини до річки Сяну, до міста Перемишля, до Дніпра, а пізніше — до Прибалтики й Семиградця. Проте основний його напрямок — уздовж Стрия, Дністра і до Чорного моря, яке у період найбільшого розквіту цього шляху мало назву „Руське море”. Дністер був найзручнішою і найбезпечнішою транспортною артерією до моря.
Давній торговий шлях на території Турківського району є скінчений. За Ластівкою він мав два основних розгалуження: потоком Топільниця на Тур’є, Топільницю, Стрілки, Самбір (так тоді називався Старий Самбір), Погонич (теперішній Самбір) і до соляних жуп, а далі Дністром до моря. І друге — на Урич і далі Стриєм на нинішню Дрогобиччину і Стрийщину до Дністра і моря.
Навіть зараз сучасні мешканці при будівництві своїх осель знаходять давні монети недалекого від проходження „Руської путі”.
Надання Самбору Магдебурзького права та наявність давнього „Руського шляху” не дає Радловичам залишатися осторонь історичного розвитку. І село росло, розширялося, що від економічної активності селян призвело до матеріального добробуту.
1415 р. – довколишні землі знову повернуто у володіння польських королів, які часто віддавали ці землі під заставу різним магнатам за позички грошей.
1419 р. – шляхтичу Генріху Гінчу з Рогова, 1431 р. – магнату Петру Одровонжу.
1498 р. – навколишні території зазнають 70-ти тисячного татарського нападу, сусіднє місто Самбір спалене разом з своїми святинями. Напади татар та спустошення околиць відбуваються у 1499, 1500, 1506, 1594-х роках. З 1605 до 1633 року відбулося 25 татарських нападів. Саме в 16 столітті від нападу татарів радлівчани ховалися в костелі, тому в цей період можна припускати було споруджено радлівський костел.
У 1520 році поляки завели панщину, від селян вимагали працювати на пана кілька днів на тиждень безкоштовно.
У 1538 р. король Польщі Зиґмунд І за порадою своєї дружини королеви Бони дозволяє, щоб Самбірські парохи в подальшому часі збирали данину з ближніх сіл: Місткова, Чернишова і Радлович.
До 1549 р. село Радловичі було чисто українським селом. У цей час воно належало українській шляхті з Кульчиць, яка зробила подарунок королеві Боні, другій дружині короля Зиґмунда І Старого, віддавши частину земель понад Дністром, майже до села Кульчиць і села Кружики. Саме тоді починають жваво розбудовуватися довколишні поселення, де заселяються мазури з Польщі, і Радловичі стають польсько-українськими.
У 1648-49 роках Самбір та околиці здобувають козацькі загони Б.Хмельницького під командуванням Лаврентія Капусти. Спустошена і спалена навколишня округа.
У 1655 році між селами Радловичі і Кульчиці козаками було розбито загін польського війська.
У цей час на територій Самбірщини діяли невеликі загони повстанців-опришків під проводом Івана Макара, Лаврентія Прендохи, Василя Хархоли. Вони були острахом для польських панів. Та через зраду 1676 року їх було схоплено, катовано та привселюдно четвертовано у Самборі. На їх честь насипана могила, яка тепер називається „Трійця”.
1704 року здійснюється окупація Самбірщини шведською Армією.
У Радловичах мешкало подружжя українських магнатів – Комарницькі Ілля та Олена. Вони за свої кошти збудували мурований храм Різдва Пресвятої Богородиці в Самборі в 1738 році.
Практика передачі околиць під заставу тривала до 1772 р.
На лівому березі Дністра розмістилась група хат під назвою Вихилівка, зараз така назва в селі не фігурує, скоріше всього це вже Самбір, бо сказано, що вона знаходилося на лівому березі річки та при самбірсько-дрогобицькому шляху. Далі була корчма „Калинівка”. Хутір Хатки чи давніше Халупки розташований на лівому березі Дністра напроти Вербини. Саме з Вербини повз хутір Хатки, вбрід через річку Дністер, радлівчани ходили до міста Самбора, так як до мосту через річку йти їм було далеко. На крайній північній границі села при самбірсько-рудківській дорозі була корчма „Риньовка” або „Ями”.
Є в Ралівці ще така місцевість – Ямиска. Це при виїзді з села в сторону Дрогобича, з лівої сторони, під Бальовою горою, ралівчани закопували здохлих свійських тварин.
З 1772 – 1914 рр. – Ралівка знаходиться під пануванням імперії Габсбургів (з 1804 р. – Австрійської імперії, з 1867-го р. – Австро-Угорщини).
За період австро-угорського правління довколишні поселення зазнають суттєвого розвитку у будівництві соціальних та житлових будівель, а також проводиться будівництво інфраструктури: доріг, мостів, залізничних колій.
1848 рік – рік скасування панщини. На відзначення цієї події селяни ставили в селах хрести, такі хрести і досі в селі збережені. Цьому скасуванню передували селянські бунти, і Радловичі вони не минули. Радлівчани відмовлялися іти до пана на толоку під час жнив, купувати горілку із панської ґуральні, ухилялися від рекрутчини. У Радловичах були такі радикали, як Андрій Бучко й Іван Загвойський, які організовували страйки селян. Під час жнив вони відмовилися працювати за низьку платню, тоді пан Баранський викликав поліцейський загін, але до сутички не дійшло, бо пан таки підвищив плату, і страйк закінчився.
У 1855-1858 рр. – прокладається шосе Самбір – Дрогобич через село Радловичі.
А вже у грудні 1872 р. – відкрито залізничне сполучення Перемишль – Хирів – Самбір – Стрий. Ця гілка колії проходить через Ралівку, що позитивно впливає на сполучення села з цими населеними пунктами. У 1903 р. здано в експлуатацію відрізок залізниці зі сполученням Самбір – Львів, а у 1905 р. – відрізок Самбір – Сянки. Саме ці залізничні сполучення з’єднали Ралівку з всіма великими залізничними вузлами, що дало мешканцям швидкий та доступний зв’язок з навколишніми та віддаленими населеними пунктами.
У Радловичах 1880-го року згадується, вже одна церква, етапова однокласова школа, два панських двори.
З початком Першої світової війни в Галичині почав створюватися легіон Українських Січових Стрільців, які мріяли на боці Австрії здобути українську державу. Одним із командирів УГА був Антон Кравс (1871-1945) генерал, що походив з німецьких колоністів, які осіли на Самбірщині. У 1919 році до 8-ї Самбірської бригади було набрано багато хлопців з Самбірщини, можливо радлівчан.
З 17 вересня 1914 року до 15 травня 1915 року під час Першої світової війни Радловичі були окуповані російськими царськими частинами 8 польової армії генерала Брусилова, які розграбували населений пункт, завдали йому великої шкоди. У цей час було встановлено військово-поліційний режим. На той час в Радловичах був горілчаний завод – ґуральня. Так після війни з ґуральні залишилися лише руїни, все обладнання заводу було вивезено.
Національна свідомість і прагнення утворити незалежну Україну спонукало місцеву інтелігенцію до дії. Так 1 листопада 1918 року після розпаду Австро-Угорської імперії в околиці було встановлено владу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Державним повітовим комісаром ЗУНР Самбірщини було висунуто відомого місцевого письменника Андрія Чайковського. І вже 5 листопада 1918 року в Самбірському повіті було проголошено владу Української держави – ЗУНР. Західна Українська Народна Республіка на Самбірщині проіснувала до 13 травня 1919 року.
16 травня 1919 році увечері село окуповане дивізією Війська Польського під командуванням генерала Францішека Александровіча. Згідно Версальського договору, підписаного після Першої світової війни, Польща почала відновлювати свої кордони в які знову ввійшли і споконвічні українські землі, завойовані Польщею ще до 1772 року. Так кордон Польщі просунувся до річки Збруч, поглинувши в себе велику частину Західної України.
У роки 1919-1920 воєнного конфлікту з Польщею Україна зазнала поразки.
У 1923 році в Радловичах дідичем був пан Володимир Баранський, він же власник радловицької ґуральні.
А наприкінці 1930-х років у Радловичах виникла партія комуністів, під керівництвом Йосипа Пасєчного. У цей час на їх противагу, в селі виникає місцева ОУН під проводом Скірки Йосипа «Жук». Радлівський осередок складається з небагатьох осіб, переважно студентів, які підтримують зв’язки з самбірськими оунівцями. Комуністи, приєднавшись до польських шовіністів, починають спільну боротьбу з українськими націоналістами.
Влада Польщі протрималася до 17 вересня 1939 року.
Після таємного протоколу, підписаного в присутності Сталіна у Москві, Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 року, 1 вересня 1939 року почалася Друга світова війна. Німецькі війська швидко просувалися на схід, поглинаючи Польщу. Польська армія з боями відступала в східному напрямку, чекаючи допомоги від Радянської влади. Багато польських біженців заполонили околиці, багато з них шукало захисту у Львові. 10 вересня 1939 року німецькі частини 18-го армійського корпусу генерал-лейтенанта Е. Байєра увійшли в місто Самбір. Потім цей корпус вирушає у львівському напрямку.
17 вересня 1939 року, перейшовши річку Збруч, Червона Армія у складі Білоруського та Українського фронтів, почала рухатися назустріч німцям. У вересні події розвивалися стрімко, і вже 25 вересня 1939 року німецькі війська покидають Самбірщину, вони згідно домовленостей відходили на обговорені кордони. 26 вересня 1939 року Український фронт під командуванням маршала С. Тимошенко увійшов на звільнену німцями Самбірщину. У Радловичах місцеві комуністи організували зустріч більшовикам, вийшовши їм на зустріч з червоним прапором і квітами.
1 листопада 1939 року Західна Україна увійшла в Українську Радянську Соціалістичну Республіку. У лютому 1940 року була утворена Радлівська сільська рада, головою було призначено комуніста Пасєчного Івана.
Майно і помешкання виселених куркулів націоналізовано і забрано до колгоспу. Першим арештом у Радловичах був арешт куркуля з хутора Хатки Павлівського. Його спершу тримали в самбірській тюрмі, а потім перевезли до Кульчиць, де і розстріляли у Малих Хащах.
22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна. Німецькі війська швидко захоплювали радянські землі. Червона армія вимушена була відступати.
У Радловичах, перед відступом, більшовики облили бензином і підпалили склади з боєприпасами та військовим спорядженням, внаслідок чого згоріла ціла частина села, також було поранено кілька селян, що не встигли заховатися. Школярі донедавна находили там набої.
29 червня в Самбір увійшла 17 німецька армія.
В Україні 30 червня 1941 року, у Львові, ОУН (Бандери) проголосила акт відновлення Української Держави. Німецька окупаційна влада заарештувала керівників ОУН і відправила їх у концтабори. Німецько-гітлерівська окупація тривала від 29 червня 1941 р. по 7 серпня 1944 р. Коли німці входили в Радловичі, то селяни вітали їх з церковною процесією, а дзвони проголошували прихід нових «визволителів» від червоного терору.
Коли 30 червня 1941 року українські націоналісти проголосили незалежність України, то у Радловичах про цю подію було повідомлено у церкві після Служби Божої. Було виголошено урочисту промову священиком. Потім виступило декілька патріотів: Бучко М., Сьокало та інші. Радлівчани вітали один одного з виникненням держави України. Німецька влада не визнала нашої незалежності та почала арешти.
У часи німецької окупації в Радловичах діяла школа, навчання проводила німецька вчителька. У приміщенні сільської лікарні були танці. Життя тривало і в окупації, але розчарування не забарилося. Було введено здавати контингент – зерно, худобу, податки. Заборонено було ходити вечорами, молоти зерно на жорнах, купувати сіль, одяг, взуття, нафту. Примушували копати окопи, працювати на будівництві аеродромів, валити та возити ліс, годувати німецьких солдатів.
Околиця Ралівки — одне із багатьох болючих місць для єврейського та циганського народів. У 1942 році старосамбірських євреїв спочатку звезли до ґетто, розташованого у Самборі в районі Бліх. 13 лютого 1943 року відбулася перша акції розстрілу в лісі біля Радлович. З лютого до квітня 1943 року були вивезені і розстріляні 1700 чоловік. 9 червня 1943 року з ліквідацією гетто в лісі села Радловичі було розстріляно решту євреїв. Їх скидали в ями розмірами 25х3-4 метри і 4 метри глибини. Серед євреїв чоловіків, жінок та дітей, було кілька циган. Цього дня розстріляли 500-600 людей.
Серед них і радлівські 5-7 єврейських родин, найбагатша з них родина Ябрумів. Вони мали багато лісу, їхнім помешканням був будинок, де сільська лікарня, також теперішній клуб і магазин, що поряд з „Долішною” церквою. Дочці цієї родини Рухлі вдалося втекти з машини, що везла їх на розстріл до лісу. Знайшов її у полі сусід, після того, як накормив і вложив спати, доніс на неї гестапівцям. ЇЇ розстріляли в лісі, поряд з іншими.
Останніми тут розстріляли поліцію «Юденрат». У наступні тижні тривало полювання на вцілілих євреїв. Троє радлівських євреїв переховувалося в старій опустілій хаті. Сусід, знаючи про тотальні обшуки та боячись, що гестапівці звинуватять його у переховуванні цих євреїв, попросив їх заховатися у лісі. Собачий слід повів німців до лісу, саме біля лісу, цей сусід знайшов розстріляних односельчан. Він похоронив їх в долині біля лісу, де був колись холерний цвинтар.
Братня могила – місце поховань євреїв з міст Самбора, Старого Самбора та їх околиць. Старожили розповідали, що від цього місця чути було людський стогін та йшов сильний трупний сморід. Єврейські організації впорядкували дане місце та встановили декілька меморіальних знаків.
Відступаючи, німці підривають залізничний та дорожній мости, які з’єднують Радловичі з Самбором.
13 липня 1944 року Червона Армія перейшла в наступ у районі Бродів, де вперше було введено в дію українську 14 гренадерську дивізію зброї СС «Галичина», де воювало кілька сот самбірчан, в тому числі і радлівчани: Сьокало, М.Бучко та інші хлопці.
Бої за Радловичі та околиці відбувалося в ході Львівсько-Сандомирської операції, Першим Українським Фронтом (332-м стрілецьким полком під командуванням підполковника Олександра Ясоновича Чипотвілі та 807-м стрілецьким полком під командуванням підполковника Володимира Костянтиновича Двалі, майора Анатолія Олексійовича Євсюкова). Бої тривали цілу ніч з 6 на 7 серпня 1944 року.
Після захоплення Самбора і околиць цим полкам присвоєно назву «Самбірських». Військам, що брали участь у звільненні Самбора і околиць, приказом ВГК від 7 серпня 1944 року об’явлена подяка, і в Москві більшовики дали салют 12-ти артилерійськими залпами з 124-х гармат.
Біля поліклініки на розі вулиць стоїть пам’ятник на перезахороненій братській могилі радянським солдатам, загиблим в Другій світовій війні. Деякі з них раніше були захороненні на колишній території колгоспу.
У 1944 році до Червоної Армії з села Радлович було призвано 53 чоловіки. Таких необстріляних призовників кидали в саме пекло, вважаючи їх неблагонадійними, так як вони були під німецькою окупацією. Після такої «покути» орденами і медалями СРСР нагороджено 35 чоловік та 15 із них загинуло.
Значну роль у національно-патріотичному вихованні молоді у Радловичах відіграла художня самодіяльність. До оркестру „Бандурист”, заснованого доктором Юліаном Рабієм у 1930-х роках в Самборі, входили радлівські хлопці Кородай, два брати Б’єги, два брати Маційовські, Осип Солоха, Миколай Гірняк, Загвойський та інші. Також радлівська тодішня молодь брала участь у рахунковому товаристві „Сокіл”, одне з його гнізд діяло у Радловичах під керівництвом Миколи Гірняка, якого гестапівці розстріляли разом з 12 студентами Самбірщини у Чорткові 27.11.1943 року. Радловицькі „Соколи” брали участь у 1936 році у сокільському святі у Самборі, де було понад 1200 членів. З українським прапором і піснями під звуки оркестру „Бандурист” вони крокували вулицями Самбора.
У тяжких умовах працювало радлівське підпілля ОУН, виконуючи різні завдання проводу. У цей час вже діяла УПА. Після звільнення Самбора і околиць, більшовики почали полювання на членів підпілля ОУН. По „чорних списках” розшукуються підпільники ОУН, УПА та їх симпатики, які заготовили місцеві зрадники. Багато патріотів, які не хотіли воювати за Сталіна пішли до УПА, щоб в тилу воювати за незалежність України.
У сусідніх Кульчицях енкаведисти створили тюрму, де тримали в’язнів у виритих ямах з водою. Після жорстоких катувань на допитах їх розстрілювали і закопували в долині Шпанова, Великих і Малих Хащах. Скільки людей там розстріляно досі невідомо. Ймовірно там знайшли і свій спочинок радлівські патріоти і багаті господарі з хутора Хатки Павлівський і Щербак.
Радлівчани Осип Загвойський, Левко Ленковський, І.Казан, П.Славич проходили вишкіл у молодіжній сотні УНС Шкітака, що вишколювалася і базувалася в лісах біля сіл Сприні і Кульчиць.
Відразу в 1944 році більшовики почали вивозити населення в Сибір і на схід СРСР. З Радлович теж було вивезено декілька родин кращих господарів українців та поляків. Інтенсивніше запрацювала самбірська тюрма. Закатованих закопували в лозах над Дністром.
У селах було зорганізовано червоні залоги з винищувальними батальйонами, так званими «ястрибками». Вони стягували з населення податки у вигляді продуктів, обов’язкові грошові державні позики, а також примушували виконувати неоплачувану роботу.
Починаючи з 1944 року розгорнулося масове переселення українців з прадідівських земель Закерзоння на Україну, а поляків у Польщу. Майже всі поляки-радлівчани залишили свої будинки. У Радловичі приїхало багато українських родин. У зв’язку з таким переселенням населення Радлович значно збільшилося. Багато переселенців включалися у підпільну боротьбу за незалежну Україну, за що деякі з них були арештовані.
Всі їх родини стараннями голови сільради Ралівки К. Живущого були виселені в Сибір. А під час облав в Радловичах були виявлені явочні квартири і криївки в родинах Бучків, Кунців, Скірків, Славичів можливо й інших, де збиралися повстанці на відпочинок, харчування і збори.
На Самбірщині боротьба з підпіллям тривала до початку 1950-х років.
7 травня 1946 року Указом Президії Верховної ради УССР село Радловичі перейменовано в село Ралівка. Але незважаючи на це, місцевий люд і надалі часто користується давнього назвою Радловичі.
У Ралівці відбувається відновлення колгоспу «Заповіт Ілліча», який був створений ще в 1940 році. Примусово до нього записували всіх, хто ще не записався, а особливо переселенців з Польщі. Противників розкуркулювали, забираючи все майно до колгоспу, а родину вивозили в Сибір. Селяни втікають на роботи в міста, але це вдається не всім, лише тим, кому пощастило отримати паспорт.
Головою Ралівської сільської ради був комуніст К. Живущий, якого бойовики СБ УПА 27 серпня 1947 року вбили “за ненависть до місцевого населення” та арешти багатьох осіб ралівчан, переважно підпільників ОУН. Головами сільради були: Сороківський, Бакалець, Пасечний, А. Сіраківська, Славич, Вороняк, В. Бучко.
Головами колгоспу “Заповіт Іліча” були: Бакалець Іван, Загвойський Іван, Плесканка, Голуб Петро Іліч, Т.Гут, Залога та інші. Колгосп спеціалізувалося на вирощенні великої рогатої худоби, вирощуванням зернових та льону. Працює цегельний завод, обозний завод (деревообробний завод). Обозний завод виробляв колеса для возів і був у лідерах по їх виробництву. Також завод мав багато інших замовлень: меблі, більярдні столи та ін. Біля хутора Хатки побудовано свинарник, він належав самбірській військовій частині. У ралівському лісі розмістили військову частину.
Зараз вище названі підприємства в глибокому занепаді, тому через брак роботи, мешканці села масово виїжджають працювати за кордон.
Будівництво житлового масиву на Нафті зумовлює будівництво дитячого садочка, загальноосвітньої школи, очисних споруд. У Ралівці працює клуб, чайна, магазини, бібліотеки, пошта, будинок побуту.
У селі Ралівка в 2012 році запрацювала перша в Західній Україні Самбірська сонячна електростанція. 3888 сонячних елементів (потужністю 1,1 Мвт) генерують енергію сонця, видаючи в енергетичну систему до 600 кВт електроенергії. Цієї кількості електрики вистачить для того, щоб освітити Ралівку, а це 1200 дворів і 27 чотириповерхових будинків (4500 осіб). Зрештою, йдеться також про екологічність отриманої електроенергії, що вигідно відрізняє її від інших традиційних способів (спалювання вугілля, мазуту) отримання. Взялася за будівництво сонячної станції ТзОВ «Еко-Оптіма», працівники якої спільно із чеськими партнерами встановили обладнання, погодили відведення земель. Відтак обслуговує станцію ТзОВ «Самбірська сонячна станція». І це тільки перший крок, який стане своєрідною революцією в енергетичній галузі регіону. Адже запрацювала лише перша черга сонячної станції, потужність, якої доведуть до майже 10 Мвт, а це один мільйон кіловат екологічно чистої електроенергії. Місцева влада на пропозицію інвестора в 230 тис. грн. на рік віддала в оренду резервні землі для облаштування сонячної станції.
